Wilson Payne

Добра Новина Ісуса Хреста, Сина Божого
Злам епох
Не забудемо. Не пробачимо
Справжні націоналісти
Позичена самобутність
Межа толерантності, або що таке tolerastia
Перлини української толерантності
Світоглядні основи вакцинації

Ігор Каганець "ВИБОРИ-2010: Українські етнічні інтереси"

Кожна людина прагне щастя. Як правило, щастя досягається в середовищі людей свого етносу. Ця інтуїтивно зрозуміла істина має суто наукові підтвердження. Можна згадати дослідження, здійснені британським Міністерством внутрішньої політики. За словами голови Комісії з расового рівноправ’я Тревора Філліпса, люди почуваються щасливішими, якщо вони оточені подібними до себе. Расова і етнічна подібність створює для них «зону комфорту».

ГЕНЕТИКА ЕТНІЧНОЇ СОЛІДАРНОСТІ

Прагнення людини жити в середовищі свого етносу має не лише психологічну, а й біологічну основу. Дослідницька група з Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі під керівництвом Іштвана Молнара-Чакача виявила, що мозкові клітини вміють розпізнавати представників свого етносу. «Ми визначили, що етнічність і культурні відмінності впливають на нейронну активність мозку», – заявили автори дослідження. Глибше сприйняття представників свого етносу генетично закладене в людині для швидкого об’єднання зі «своїми» в цілісний етносоціальний організм.

Природність етнічного структурування людства яскраво виявляється в ході сучасної глобальної кризи. Найстабільнішими є держави з моноетнічним ядром, натомість поліетнічні утворення втрачають стійкість. Так, вже частково або повністю розпалися СРСР, Югославія, Чехословаччина, Ефіопія. На підході подрібнення та розпад РФ, Великобританії, Бельгії, Іспанії, Канади, США, Індії, Сомалі, Індонезії, Іраку, Пакистану та багатьох інших. За даними ООН в 1945 р. була 51 держава, у 1995 р. – 185 держав, а за прогнозами Міжнародної спілки географів за два-три десятиліття їх буде 400. Майбутнє – за державами, створеними на основі корінних етносів.

Згідно з чинною Конституцією і політичною практикою, Україна вважається поліетнічною республікою. Етноси України мають законне право відстоювати свої етнокультурні, економічні та політичні інтереси шляхом створення національних (етнічних) громад. Так, за станом на 2007 р. в Україні зареєстровано 39 національних громад із всеукраїнським та міжнародним статусом — читаємо на інтернет-сайті Державного комітету України у справах національностей та релігій.

ТРИ ЕТНОСИ – ТРИ КАНДИДАТИ В ПРЕЗИДЕНТИ

На сьогодні найвпливовішими в Україні є три етнічні спільноти: українці як корінний етнос, росіяни та євреї. Показово, що для відстоювання своїх етнічних інтересів двоє останніх створили найбільше етнічних організацій: росіяни – 4, євреї – 7. Найпізніше відреагували етнічні українці, які лише 25 грудня 2008 року зареєстрували свою Українську Національну Громаду. Таке відставання в часі викликане тим, що українці запізно вчиталися в Конституцію і зрозуміли, що ця держава належить не їм, а «громадянам України всіх національностей». З юридичної точки зору три найвпливовіші етноси України – українці, росіяни і євреї – користуються рівними правами і законно відстоюють свої етнічні інтереси.

Змагальність інтересів згаданих трьох етнічних спільнот виразно виявилась у ході нинішніх президентських перегонів. Якщо відкинути рекламну тріскотню, то очевидно, що три головні кандидати в Президенти – Віктор Ющенко, Віктор Янукович і Юлія Тимошенко в цілому представляють інтереси своєї етнічної спільноти. Хоча при цьому всі апелюють до етнічних українців – як україномовних, так і російськомовних, адже українці складають 80% населення України.

Науково доведено, що генотип визначає 60–80% людської особистості. Тож базовим чинником етнічної ідентифікації кандидатів є їхнє генетичне походження, – згадайте наведені вище висновки вчених Каліфорнійського університету. Це природне прагнення до психологічного комфорту разом зі «своїми», а природу не обдуриш.

Невидима генетична програма кожного кандидата наочно проявляється через його антропологічний тип, стиль поведінки, ставлення до української історії і української мови, хобі, виховання дітей, етнічний склад найближчого оточення, зовнішньополітичні симпатії. При бажанні все це можна переконливо довести на основі багатого фактажу. Зокрема, не важко об’єктивно показати, які етнічні інтереси стоять за кожним з трьох реальних кандидатів у Президенти.

В ЧОМУ ЕТНІЧНИЙ ІНТЕРЕС УКРАЇНЦІВ?

Почнемо з того, що всі три кандидати є вихідцями зі старої пострадянської системи, тому неминуче є носіями безнадійно відсталих стереотипів мислення. Жоден з них не має бачення майбутнього України як культурної, заможної, здорової і захищеної держави. Тож кого б не обрали на цих виборах, це будуть перехідні фігури. Через рік-другий їм на зміну неминуче прийдуть нові лідери, що знайдуть адекватні відповіді на виклики часу. Тому сенс президентства 2010-2012 років – найменше заважати переходу України до нової суспільно-політичної системи. «Якщо правитель не може дати народу хліба, то хай дасть йому свободу» – каже древня мудрість. Забезпечити свободу, не допустити політичних репресій – головна місія майбутнього Президента.

Хто з трьох найкраще справиться з цією місією? Очевидно, Віктор Ющенко – природжений миротворець, «всеукраїнський пасічник», колекціонер старожитностей. Врешті-решт, свобода – це найголовніше, що він зробив для всього поліетнічного суспільства України. Що стосується конкретно українців, то в нього є ще одна велика заслуга: він сприяв пробудженню української етнічної пам’яті – від цивілізації Трипілля до Козаччини і Голодомору. З погляду українського відродження це найголовніше, адже якщо сьогодні українці повернуть собі дух і самосвідомість великого славного народу, то завтра вони повернуть все інше і створять у стократ більше. До того ж, Ющенко генетично не схильний до репресій, чого, до речі, не скажеш про його конкурентів.

Інша справа, що нині патронований Ющенком простір свободи дедалі більше перетворюється на простір хаосу і беззаконня. Для підтримання елементарного порядку йому не вистачає внутрішньої сили. Але це, знову ж таки, українська етнічна особливість, адже сильні українські лідери з’являлися лише тоді, коли було сильне українське суспільство. Суспільство, яке створювало для своїх лідерів настільки жорсткі стимули, що ті або змушені були самі ставати сильними, або достроково відходили до предків.

ЗАСІБ ВІД КАТАКЛІЗМІВ

Можна сказати, що українці мали свій фірмовий рецепт подолання катаклізмів. Він полягав у тому, що в кризові часи українці діяли в точній відповідності з тисячолітньою народною традицією – Звичаєм. Згідно з ним, громада висувала зі свого середовища лідера, який мав найбільше можливостей для подолання кризи. «Родзинкою» таких звичаєвих виборів було те, що у кандидата на булаву по-суті не запитували його згоди. Якщо він відмовлявся бути Гетьманом, то його могли побити і навіть зробити калікою, бо життєві інтереси народу і його розвиток – понад усе! Якщо ж обраний Лідер зраджував громаду або недбало виконував свої обов’язки, то його карали на горло, а весь його рід позбавляли майна. Завдяки таким надпотужним стимулам на території України протягом тисячоліть творилися могутні держави і розквітала культура.

Звичай концентрує в собі перевірені методи виживання народу і подолання найнесприятливіших обставин. Тож і цього разу, коли етнос опинився «на межі», українці вирішили підтримати Ющенка як «лідера перехідного періоду», запропонувавши йому «традиційні стимули». Пропозиція, від якої неможливо відмовитись, була оформлена Українською Національною Громадою у відкритому листі з промовистою назвою «Ми все повернемо, а винні будуть покарані » – в Інтернеті збираються підписи на його підтримку.

Сенс листа в тому, що етнічні українці обирають українця Віктора Ющенка своїм Гетьманом, оскільки в нинішній ситуації у нього найбільше владних і матеріальних можливостей вплинути на ситуацію. При цьому від нього вимагається негайно припинити «вакцинаційний геноцид», провести у 2010 році Конституційні збори з «перезаснування держави» і означити правові норми для цивілізованого повернення Українському народу незаконно привласнених майна і землі в ході злочинної приватизації.

Здійснення цих заходів розглядається як мирне повернення українському народу величезного боргу, що зараз висить над Віктором Ющенком ще з 2004 року. Відповідно, невиконання народної волі розглядатиметься як зрада – з усіма наступними заходами, передбаченими тисячолітнім Звичаєм. Якщо ініціативу УНГ підтримає достатньо багато українців, то справа може набути цікавого продовження.

ЮЩЕНКО АБО НІХТО! ОПЕРАЦІЯ «ОСТАННІЙ БЮЛЕТЕНЬ»

А як щодо Олега Тягнибока і Юрія Костенка? Очевидно, що на виборах-2010 у них немає жодних шансів. Проте в цілому вони роблять корисну справу, адже також пробуджують українську самосвідомість. При цьому їхня активність не заважає українцям проголосувати за Ющенка і українські етнічні інтереси. Натомість ті, що проголосують за Тягнибока і Костенка, власноруч перетворять їх на «технічних кандидатів». Тобто на «підставних клоунів», що відібрали голоси в Ющенка на користь етнічних інтересів росіян і євреїв.

Незалежно від того, як Віктор Андрійович відреагує на відкритого листа, український інтерес полягає в його повторному обранні Президентом, оскільки це найкращий з існуючих варіантів. Якщо ж Ющенко не увійде до другого туру виборів, тоді українцям доцільно підтримати всенародну акцію «Останній бюлетень: залиши нащадкам сувенір». Сенс акції в тому, щоб прийти на виборчу дільницю, отримати бюлетень для голосування, зайти в кабінку, відірвати верхню половинку бюлетеня і забрати її з собою на пам’ять. Можливо, років через 10 цей папір стане раритетом, подібно до шматка «Берлінського муру». Ще й вдасться продати на якомусь аукціоні! Нижню ж частину бюлетеня треба перекреслити, згорнути, щоб не було видно відірваної частини, і вкинути в урну для голосування. Це гарантія, що твій голос не сфальсифікують.

Вибори-2010 – це фрагмент фінальної фази розпаду нинішньої перехідної республіки. Вона дедалі більше нагадує не самостійну національну державу, а колоніальну адміністрацію чи навіть комісію з банкрутства.

На перегної цього пострадянського утворення виросте Третій Гетьманат – сонячно-потужна глобальна держава оновленого українського етносу. Українське етнічне ядро стане центром кристалізації українського суспільства – соціально-політичної спільноти з представників інших етносів, об’єднаних на засадах культурної традиції українського етносу й на загальнолюдській моральній основі.

До Януковича з’їжджаються кримінальні авторитети

В книзі Адольфа Гітлера «Майн Кампф» є ціла глава під назвою «Віденські роки навчання і страждання». Вона повністю присвячена австрійському парламенту напередодні загибелі Австро-Угорської імперії. Ми викинули з тексту все, що пов’язано з юдофобією і расизмом, замінили всі австрійські назви та імена на українські, і ось що вийшло:

Луганщина: міф про Дике Поле

Олесь Вахній "Регіт пекла"

Вміння логічно передбачати постання багатьох суспільних процесів насправді не потребує якихось надзвичайних здібностей і вкрай високого інтелекту.

---

Наявність цілого пласту злюмпенізованого, позбавленого почуття людської гідності й пошани прав ближнього, проте агресивного в справі відстоювання власного ганебного становища елементу, пояснюється кількасотлітнім насильницьким прилученням українських земель до чужої за духом і змістом тоталітарної імперії.

Період окупації й бездержавности навічно ввійде в історію як час цілеспрямованої масакри всих незгідних і здатних до самостійного осмислення подій та явищ. Попри те, цілеспрямоване винищення найкращих і навіть терор спрямований на знищення цілих спільнот, не в змозі протистояти законам природи й зупинити поступ створеного Творцем за власною подобою людства.

Долучаючись наприкінці 80-их років минулого століття до діяльності українських патріотичних середовищ, я розумів що боротьба вимагає прийняти виклик кинутий аморальним, матеріалістичним і безпринципним людом. Споглядання за поширенням функціонерами КПСС, комсомолу й господарської номенклатури побрехеньок про український патріотичний рух, зміцнювало моє переконання щодо потреби в цілковитому усуненні паразитуючого на гаслах соціальної рівності середовища від всих органів влади й керівництва. Брехня, свідоме замовчування фактів, подання інформації у спотвореному, астрономічно далекому від дійсності вигляді, дарувало чимало підстав для того аби переконатись що побудована на божевільних ідеях марксового вчення система здатна продукувати лише підлих, аморальних й позбавлених навіть найелементарнішої людяності адептів. Час засвідчив що мої підозри були небезпідставними.

Формальне, здійснене під тиском громадськості задекларування на папері незалежності, жодним чином не дає підстави стверджувати що Україна є такою насправді. Як і в часи чужинського поневолення, владна верхівка продовжує здійснювати фізичне та духовне винародовлення українців. Зміна прапору й державних символів жодним чином не змінили суті злочинної й антинаціональної системи.

Тероризуючи загал вимогами “неухильно дотримуватись норм передбачених чинним законодавством”, постколоніальна адміністрація (злочинна псевдоеліта, котра не маючи на те жодного морального і юридичного права) продовжує послуговуючись найрізноманітнішими корупційними схемами здійснювати владні повноваження. Навіть найменший замах на її необмежену владу потрактовується злочином. На будь-який рух протесту незгідних з посталим станом речей владою вже передбачена реакція. Або байдужість й ігнорація (якщо незгідні обмежуються виключно декларуванням власних бачень в ЗМІ), або шалений пресинг й патологічна ненависть до всих хто наважується навіть на найбезневиннішу протидію.

Тиск системи котрий супроводжував всих народжених в найзлочиннішій за всю історію людства імперії, не припинявся ніколи. До проголошення незалежності, в часі протестних мітингів, я бачив скажену ненависть до всього українського в очах вірних псів злочинної системи, котрі кидаючись на демонстрантів рвали й топтали синьо-жовті національні прапори та немилосердно гамселили кийками учасників. Затриманих патріотів працівники міліції брехливо звинувачували в порушенні “громадського порядку”, а судді вироками адміністративних судів піддавали кількадобовому арешту або штрафу.

Постання держави Україна жодним чином не змінило того ненормального стану речей. Владні важелі залишились в руках чужинців й зденаціоналізованих виродків для яких посада є лише формою особистого збагачення й реалізації власних, здебільшого несумісних з Божими Заповідями й мораллю забаганок. Здійснена протягом перших кількох років приватизація (насправді злочинна за суттю, формою і змістом, проте формально узаконена тогочасними законодавчими актами) залишеного на теренах України майна СССР, зробила можновладців повновласними господарями всього майна українського народу. Зрозуміло що прийняті певно що супроти волі високопосадовців законодавчі акти, рівно як і з’ява перших паростків незалежної преси, уможливлювали висвітлення злочинних схем пограбування українців, проте звикла до одноосібного управління номенклатура цинічно ігнорувала газетні публікації, телерепортажі, листи й голоси небайдужих. Багатьом ця сміливість коштувала посад, здоров’я, а іноді навіть і життя.

Почуття обов’язку супроти ближніх зобов’язувало мене до усвідомленої протидії актам цинічної і зухвалої наруги над рідним народом. Небажання бути пасивним споглядачем, нерідко штовхало мене до чинного відстоювання справедливості й протидії актам зневаги і пригноблення. Нерідко це ставало причиною конфліктів з системою в цілому та її підлими адептами зокрема. Єдиною винагородою й підтвердженням доцільності моїх вчинків було, нехай і запізніле, визнання загалом й владою їхньої рації. На початку 90-их, коли постколоніальна адміністрація привласнювала успадковане від СССР майно, я разом з однодумцями зі Спілки Української Молоді закликав до очищення України від бовванів котрі незаслужено вшановували причетних до фізичного й духовного винародовлення українців. Руйнування пам’ятників Ульянову-Леніну, нищення табличок практикам злочинного марксового вчення (Якіру, Вєтрву, Іванову, Шліхтеру, Довнар-Запольському та ін.) показове обливання фарбою пам’ятників Петровському та так званої “Арки Воз’єднання”), поширення друковних матеріалів та виступи на мітингах й конференціях, було для мене й товаришів справою принциповою. Ми не мирились з несправедливістю, й не опускались до рівня здеградованого обивателя, єдиною турботою якого в ті часи був пошук місця праці й вистоювання в штучних чергах. Бути німим рабом цієї нівелюючої людську гідність системи я вважав і вважаю злочином. Проглядаючи підшивку з газетних вирізок де згадувалось моє ім’я, зайвий раз переконуюсь в антинародній суті нинішньої постколоніальної системи. Прагнення колишніх компартійних та комсомольських функціонерів та вихованої ними ще цинічнішої зміни законсервувати тоталітарний устрій, штовхав їх до свідомого порушення прийнятих під тиском громадськості законів й постанов.

Супроти мене неодноразово порушували кримінальні справи, працівники карного розшуку слухняно виконуючи вказівки зверхників невміло фальсифікували звинувачення, а слідчі віруючи у власну безкарність й підбадьорюючись вказівками керівників зшивали кількатомові справи. Проте брехнею правди не здолати.
Відомо що однією з форм упокорення незгідних є залякування або створення умов які б обмежували можливості. Це вимагає свідомого порушення норм й вимог кримінального й кримінально-процесуального кодексів та цинічної ігнорації загальновизнаних прав людини. Факт послуговування злочинними методами є зайвим свідченням антинаціональної і злочинної суті нинішньої системи. Вірю, що прийде час, й її адепти дадуть звіт перед всим українським народом. Саме віра й зобов’язує мене не лишатись мовчазним спостерігачем нинішнього відьомського вертепу.

Боротьба з несправедливістю вимагає мобілізації всих сил. Прагнення залишатись принциповим нерідко коштувало мені безлічі конфліктів з оточуючими, проте стверджую що сплю спокійно. Я ніколи не відмовляв побратимам в допомозі й жодного разу не зрадив.
Восени 2006р., мені випала нагода отримати посаду кореспондента газети “Персонал-Плюс”. Сторінки тижневика я використовував задля поширення правди й сповідуваних ідей. Підтримкою для мене були подячні листи читачів й передрук іншими газетами й інтернет-сайтами моїх статей. Проте боротьба не обмежувалась однією лише публіцистикою. Прагнучи якнайактивніше впливати на свідомість загалу, я неодноразово зорганізовував акції прямої дії, мітинги й маніфестації. Прошу не сприймати це як самовихваляння, проте згадка лише про одну з них певно й пояснить справжню причину порушення супроти мене в травні 2007р. кримінальної справи.
Свого часу, належного розголосу набула опублікована в одному з лютневих чисел “Персоналу-Плюс” за 2007р. моя стаття під назвою “Гадючник”. Вказуючи на антисанітарний стан довкола Шулявського мосту в Києві, причиною якого були встановлені в непридатному для торгівлі й складування речей торгові ятки, а також контрабандне походження краму та незаконне перебування в Україні багатьох гендлярів (більшість з них є вихідцями з Африки й країн Близького і Далекого Сходу), я закликав посадовців захистити киян від брутальної зневаги. Керуючись цими ж міркуваннями, 3-го березня того ж року, біля станції метро Шулявська мною був зорганізований мітинг. Присутні журналісти мали нагоду відзняти кадри котрі підтверджували що висунуті на мітингу претензії є такими що відповідають дійсності. Тогочасний чільник МВС соціаліст Василь Цушко (нині перебуває в розшуці за скоєння злочину) потрактував наші дії проявом расизму, проте пожежа наприкінці квітня засвідчила що озвучені на мітингу й в статтях закиди та вимоги були небезпідставними. В опублікованій в найближчому після пожежі номері “Персоналу-Плюс” статті “Догралися”, я вимагав притягнути головного міліціонера до кримінальної відповідальності за нереагування на заклики платників податків. Зі слів деяких працівників МВС, вимога неабияк роздратувала Цушка. Це і стало порушенням проти мене цілковито сфальсифікованої кримінальної справи. 11.05.07. мене затримали працівники Печерського РУ ГУ МВС в м. Києві звинувативши в організації побиття 14.03.07. працівника єгипетського посольства. В приміщенні Печерського РУ ГУ МВС оперуповноважений Сидоренко, вимагаючи від мене підписати два аркуші написаного ним від руки тексту (зміст котрих мені був невідомим, проте як свідчить логіка котрі мали б бути моїм “зізнанням” у причетності) стискав мені на руках кайдани, чим завдав фізичного болю. (До речі, слід на руці від спілкування з ним донині нагадує мені про його садистські схильності й запопадливе прагнення виконати вказівку керівництва.) Окрім того, начальник відділу карного розшуку Печерського РУ ГУ МВС в м. Києві Лоза А.А. завдав мені по ногах декілька ударів мотузкою або проволкою. Сліди від катувань бачили вже в слідчому ізоляторі мої співкамерники.

Зухвалість Лози й Сидоренка на мою думку підсилювалась присутністю в кабінеті працівників Київськомо міського управління МВС. Мені відомо, що саме ці люди були ініціаторами порушення проти мене кримінальної справи й безпосередньо давали вказівки працівникам карного розшуку й слідчому щодо методів ведення досудового розслідування. Не маючи належних доказів, слідчий двічі подавав подання на продовження строків досудового розслідування, й обидва рази отримував на те згоду суддів. Попри те, його запопадливість виявилась даремною. Суд не знайшов в наданих матеріалах жодних доказів моєї причетності до скоєння злочину, й постановою від 18.12.07. звільнив мене з-під варти, а справу відіслав на додаткове розслідування.

Наступні два роки я вимушений був цілковито присвятити боротьбі з порушенням працівниками міліції й прокуратури норм й вимог Кримінально-Процесуального Кодексу. Слідчий оголошував мене в розшук, а зустрівши на вулиці чемно вітався й зичив гараздів та здоров’я. Згодом, певно втомившись тримати справу в сейфі, 10.11.08. прийняв постанову про закриття кримінальної справи котру 13.02.09. (з порушенням строків передбачених КПК) прокуратура Печерського району м.Києва без жодних пояснень скасувала як таку що “винесена незаконно й передчасно”. На подані мною скарги на ім’я прокурора м.Києва й Генерального прокурора України, приходили формальні відписки про передання скарг в прокуратуру Печерського району м.Києва. Там вони й губились. Цей факт змусив мене звернутись по допомогу до депутатів ВР. В березні 2009р. мною було подано скаргу на ім’я депутата ВР Андрія Парубія, у відповіді на яку 30-го квітня (прошу закарбувати на кілька хвилин цю дату) було повідомлено що “розслідування у справі триває”. З аналогічною скаргою в квітні 2009р. я звернувся й до депутата ВР Тараса Чорновола. Відповідь на депутатське звернення від першого червня була аналогічною: “розслідування триває”. 14-го жовтня я звернувся зі скаргою до депутата ВР Григорія Омельченка. Відповідь шокувала. Виявилось що ще 22-го квітня 2009р. справу було закрито, проте реагуючи на депутатське звернення депутата Григорія Омельченка, 18.11.09. постанову про закриття Прокуратурою м.Києва скасовано, а справу знову надіслано до міліції. Дивина та й годі. З відповідей депутатам Чорноволу й Парубію випливало що станом справ на тридцяте квітня й перше червня “розслідування триває”, а з відповіді депутату Омельченко що станом справ на 22-ге квітня вона була закритою.

Чинне законодавство передбачає що публікація статті може стати причиною вжиття заходів прокурорського реагування і навіть порушення кримінальної справи. Розумію що моя громадська діяльність в багатьох викликає скрегіт зубів й прагнення будь-що примусити замовкнути. Проте почуття обов’язку супроти ближніх які потерпають від свавілля можновладців й котрі були знищеними в часи окупації, рівно як і перед майбутніми поколіннями, вимагають від мене не мовчати й не лишатись осторонь подій і процесів.

З вірою в перемогу — Олесь Вахній

Відкритий лист до канцлера Німеччини пані Меркель

Ратушняк вимагає розриву дипломатичних відносин між Україною і Ізраїлем

«Вважаю такі дії МЗС Ізраїлю зухвалим втручанням у внутрішні справи України. Не є справою ізраїльського кнесету те, що відбувається в Україні. Вимагаю розриву дипломатичних відносин між Україною і Ізраїлем. Їх заява - це нахабство, яке не вписується ні в які рамки міжнародного права», - сказав Ратушняк.

«Хай ізраїльська влада займається сотнями тисяч палестинців, яких вони тримають в нелюдських умовах, не дають їм права на самовизначення і взагалі ніяких прав в своїй расистській державі. Держави такого расистського типу, яку вони собі створили, а іншими словами сіоністського типу, не існує більше ніде в світі. Шолом», - додав він.

Буханку хліба магазин закуповує по 87 копійок

Ізраїльський рабин видав посібник з убивства не-євреїв

Олег Тягнибок: Замість українського війська - орди нелегалів

Чому Тимошенко піарить отруту "Таміфлю"? Безумство тут ні до чого. Просто єдиним і ексклюзивним продавцем "Таміфлю" в Україні є брат заступника голови ВО "Батьківщина" Богдан Губський.

Ви вже отримали користь від лохотрону «Свинячий грип»?

Опонентів кандидата Тимошенко побили і здали в міліцію.

Експедиція до Української Галілеї на каналі Культура "Радіо Сенсар"

Тетяна Монтян: Насильство проти дітей — це за межами добра і зла

Гот, якому вгору

FM-деукраїнізація України

Директор історико-археологічного музею «Прадавня Аратта – Україна», що в селі Трипілля Київської області, Олександр Поліщук отримав звання заслуженого працівника культури України.

У Чернігові відкрили перший пам’ятник гетьману України Івану Мазепі

Козак полює на лева, або гримаси чиновницької геральдики